Волонтер Корпусу Миру Джонатан Кларк: Я захотів поїхати кудись, де зможу бути корисним

Волонтери Корпусу миру США їдуть до інших країн, аби ділитись досвідом і розповідати про життя та культуру своєї батьківщини. А мій співрозмовник Джонатан Кларк може розказати не лише про народ Сполучених Штатів загалом, а й про корінних жителів північноамериканського континенту - індіанців, до яких він належить.

- Я з племені апачі, ріс в індіанській резервації Сан-Карлос, що у штаті Аризона, - починає свою розповідь Джонатан. - Перед тим як вступити до коледжу та університету, ходив до школи в резервації. Закінчив Державний університет Арізони у місті Фенікс, столиці штату. Моя спеціальність - комп’ютерні інформаційні системи (ІТ).

- Ми лише з книжок та фільмів знаємо дещо про народи апачі, команчі, черокі… Дехто думає, що індіанські резервації давно в минулому, але, виявляється, вони є і зараз. Яка їхня функція сьогодні?

- У США налічується 586 індіанських резервацій, офіційно визнаних федеральним урядом. У штаті Аризона їх 23. Коли створювались резервації, їхнім завданням була колонізація індіанських земель американським урядом. Здійснювалась сегрегація, відділення корінного населення. Спочатку корінні американці жили на великих територіях, але їх обмежували, селили в резервації, а всі їхні землі переходили під владу уряду. Це було у XVIII столітті… Сьогодні люди досі живуть у резерваціях, але резервація використовується, щоб зберегти свою власну культуру, спадщину свого племені як корінного населення.

- В українців існує стереотип, що у США всі дуже заможні, кожен член родини має автомобіль, щодня замовляють піцу і користуються посудомийними машинами… А насправді? Певно, життя в резервації екзотичне, але непросте?

- Дуже важко жити в резерваціях. Бо резервації - це найбідніші спільноти (громади) у США. Але жителі мають право їх залишити і переселитися в інші місця, зокрема і в звичайні міста, де нема компактного проживання індіанців. Хоча їм це зробити важко, бо непросто знайти роботу, житло, здобути освіту.

- Чи нагадують резервації українське село?

- Так. Є деякі резервації навіть сьогодні, в яких нема водогону та електрики. Їхні жителі повинні йти до криниці, щоб принести додому води. Також змушені користуватися свічками ввечері.

- В Україні нема сіл без електрики, а от водогін є не скрізь… Проте, не зважаючи на походження, тобі вдалося здобути хорошу освіту. Чи було це важко? А ще хтось у твоїй в родині має вищу освіту?

- Було дуже важко вступити до університету. Обоє мої батьки працювали, щоб могти відправити мене в університет. Коли я вчився, теж паралельно працював на двох роботах. Був кравцем, ми шили чоловічі костюми. Також працював укол-центрі, де приймають дзвінки, надавав там ІТ-підтримку. І коли я вчився в коледжі, дуже старався, щоб не втратити стипендію… Моя сім’я, батьки дуже нас підтримували. Маю трьох старших братів і одну молодшу сестру, і батьки забезпечили, щоб ми всі п’ятеро закінчили університети і здобули вищу освіту.

- Цікаво, чи всі у вашій родині знають, крім англійської, також рідну мову?

- Так, це моя перша мова. Ядо п’яти років говорив тільки мовою апачі, поки не пішов до школи. Потім почав вивчати англійську. Всі мої брати і сестра знають мову апачі, а от їхні діти вже ні - знають тільки трошки, але краще володіють англійською…

- А чому ти обрав волонтерство і долучився до Корпусу миру?

- Коли я був юний, до нас у школу в резервації прийшла волонтерка Корпусу миру Сесилія Лусеро, яка повернулася з Ямайки. Розповідала, що це за організація, чим займається. І з того дня я вже знав, що стану волонтером Корпусу миру. Мені було 12 років...До речі, Сесилія також із корінних народів, з племені пуебло лагуна. Коли я збирався їхати волонтером, вона допомагала мені порадами. Ми й зараз спілкуємося електронною поштою.

- Яка ж ідея, яка місія твоєї волонтерської роботи? Чим ти хочеш поділитися з іншими?

- Головна причина, чому я приєднався до Корпусу миру: коли я був молодий і вчився в університеті, були люди, які допомагали мені на всьому моєму шляху -стати тим, ким я є сьогодні. І тепер я можу допомогти іншим людям. Тобто, головна ціль - допомагати. Це те, що я хочу робити. Оскільки я маю досвід в інформаційних технологіях, у проектному менеджменті, в співпраці з громадськими організаціями, то я захотів поїхати кудись, де я зможу бути корисним.

- Ти сам обрав Україну чи тобі запропонували до нас приїхати?

- Запропонували. Коли заповнюєш заявку на участь у Корпусі миру, можеш розташувати країни за пріоритетами - яка країна є першим пріоритетом (найбільш бажана), яка другим пріоритетом, третім... Але також є можливість написати: «Відправте мене туди, де я найбільше потрібен». І я обрав саме таку можливість.

- Не був шокований від такої пропозиції, не боявся? Адже на сході України йде війна. Певно, твої родичі з цього приводу переживали?

- Я був не шокований, але стурбований через війну. Проте я довіряв Корпусу миру, що він зробить усе, щоб було окей, щоб гарантувати мою безпеку. І вони зробили це. Також перед від’їздом я багато прочитав про Україну…Так, мама боялась, коли я сказав їй, куди їду. Але зараз уже краще реагує, менше переживає. Я дзвоню їй щотижня,вона теж може мені дзвонити. Мої дядьки і тітки теж були стурбовані, але тепер, коли я відсилав їм фотографії, що тут все гарно, все чудово, вони заспокоїлись.

Моє перебування в Україні триватиме 27 місяців, вже минуло сім. Спочатку ми в Житомирі почали вчити українську, а через 3 місяці я приїхав до Вінниці…

- А потім була українська зима. А клімат в Аризоні відрізняється…

- Так, дуже (посміхається). Там, де я ріс, не буває снігу. У нас дуже тепло навіть взимку. Я бував і в холодніших штатах - Колорадо, Вашингтоні, але не більше тижня… Думаю, я ще не все побачив у Вінниці саме тому, що було холодно. Коли потепліє, планую побачити більше цікавих місць.

- Ще з якимись проблемами, крім клімату, ти зіткнувся в Україні?

- Головна проблема, з якою стикаюсь - мова. Але я з моєю наставницею Іриною зустрічаюсь двічі на тиждень і завжди запитую: як це сказати? що це означає? Я вчу мову, але хочу вивчити швидше. Вже маю перші здобутки: можу піти в магазин, обрати товар, поговорити з продавчинею. Це великий плюс. Також, коли в супермаркеті купую овочі і їх треба самому важити, я вже знаю, як пишуться їхні назви - яке слово вводити на електронній вазі… А кілька тижнів тому в кав’ярні зустрів іноземних спостерігачів за виборами, з Канади та Ірландії. Вони не говорили українською, і не було нікого з персоналу, хто говорив би англійською. І язміг допомогти їм зробити замовлення українською.

- Розкажи про свою роботу у Вінниці, про співпрацю з ГО «Подільська агенція регіонального розвитку», яка тебе запросила до України.

- Робота тут захоплююча. Я ознайомився з усіма проектами, над якими працює організація, допомагаю з маркетингом. Вони влаштовують«Кодінг-кемп» (тренувальні табори для програмістів), змагання-хакатони, на які ядопомагав створювати флаєри-запрошення, також спілкувався зі студентами про електронну демократію… Мені подобається тут. Перед тим як приїхати, я працював у казино в Аризоні як ІТ-проект-менеджер. Робота з цією організацією інакша, але теж дуже хороша. З задоволенням ходжу до офісу щодня.

- Про що розповідаєш українським студентам, твоїм майбутнім колегам?

- Намагаюсь їх надихнути. Кажу, що якщо їм подобається використовувати новітні технології, вони можуть продовжувати це робити. У США я теж був наставником, підтримував школярів. У Вінницькому технічному університеті мені було дуже цікаво дізнатися, що вони вивчають, та заохотити студентів продовжувати навчання. Один з викладачів показав мені серверну кімнату та як працює обладнання, яке вони мають. Ми говорили на професійну тему і переконалися, що багато термінів є спільні, багато завдань спільні - з якої б країни ти не був.

Спілкувався Юрій Сегеда